Коли у 2023 році держава виставила на приватизацію майновий комплекс порту «Усть-Дунайськ», це подавалося як приклад успішного продажу державного активу в умовах війни. Дунайські порти тоді вже стали стратегічними воротами України: саме через них проходила значна частина експортних потоків після блокади Чорного моря.
Однак практично одразу після завершення угоди почали виникати запитання, на які ніхто так і не надав переконливих відповідей.
Чому переможцем аукціону стала маловідома компанія? Хто забезпечив фінансування багатомільйонної угоди? Хто насправді стоїть за новим власником? І чому державні органи, які супроводжували приватизацію, не побачили очевидних ризиків?
Сьогодні ці запитання набувають зовсім іншого масштабу.
Документи, що опинилися у розпорядженні ElitExpert, свідчать: те, що ще донедавна сприймалося як журналістські припущення та предмет суспільної дискусії, нині стало об’єктом офіційного розслідування СБУ.
Те, про що говорили давно
Історія приватизації «Усть-Дунайська» від самого початку виглядала неоднозначною.
Формальним
покупцем порту стало ТОВ «Еліксир Україна», яке сплатило за об’єкт
понад 241 мільйон гривень. У публічному просторі компанію пов’язували з
бізнесменом Вихренком, який виступав у ролі офіційного учасника угоди.
Однак уже тоді виникало головне запитання: чи справді саме він є кінцевим бенефіціаром придбання?
У професійному середовищі неодноразово висловлювалися припущення про те, що за угодою можуть стояти інші, значно впливовіші особи, які мають безпосереднє відношення до морського бізнесу.
Ці версії тривалий час залишалися лише предметом журналістських розслідувань та експертних оцінок.
Тепер ситуація змінилася.
Що виявила СБУ
У розпорядженні редакції перебуває судова ухвала Пересипського районного суду Одеси від 14 травня 2026 року, винесена в межах кримінального провадження, яке розслідує Управління СБУ в Одеській області.
Згідно з матеріалами слідства, правоохоронці документують обставини продажу майнового комплексу державного підприємства «Морський торговельний порт Усть-Дунайськ», власником якого стало маловідоме підприємство ТОВ «Еліксир Україна», а також його тісний зв’язок із представниками групи компаній «Трансшип» і «Краншип» за ознаками злочинів, передбачених статтями про колабораційну діяльність та пособництво державі-агресору.
Нагадаємо, група компаній «Трансшип» і «Краншип» продовжує здійснювати свою діяльність у портах Новоросійська та Кавказу, портах анексованого Криму та портах, підконтрольних Україні, де надає послуги з буксирування суден, рейдового перевантаження вантажів та здавання флоту в оренду.
Суднобудівна діяльність ТОВ «Краншип» («Craneship», Російська
Федерація) здійснюється на суднобудівних верфях у місті Керч
(анексований Крим) та місті Темрюк (Краснодарський край РФ).
Власником
зазначеної групи компаній є російський бізнесмен Андрій Ігорович
Іванов, якого десятки разів пов’язували зі злочинами проти державної
безпеки, а саме:
• у січні 2026 року Пересипський районний суд Одеси визнав директора
та формального власника групи компаній «Трансшип» Михайла Тихонова
винним у колабораціонізмі.
•
за фінансові махінації, ввезення плавзасобів на митну територію України
без сплати необхідних податків і зборів на загальну суму 30 млн грн до
кримінальної відповідальності притягується колишній директор ТОВ
«Краншип» Іван Ніякий.
А також інші факти, які стали підставою для реєстрації кримінальних проваджень, однак не були повною мірою розслідувані правоохоронними органами, а саме:
• за фактом організації незаконного переправлення осіб через державний кордон України посадовими особами ТОВ «Трансшип» та ТОВ «Донмар»;
• за фактом пособництва державі-агресору, а саме: директор та
учасники ТОВ «Трансшип» Іванов А.С., Іванов А.І., Іванова Г.М. в умовах
воєнного стану умисно, на шкоду суверенітету, територіальній цілісності
та недоторканності, обороноздатності держави та її економічній безпеці,
надають іноземній державі, іноземній організації та їхнім представникам
допомогу у веденні підривної діяльності проти України;
• за фактом вивезення викраденого українського зерна з окупованих територій;
• та інші.
Виходячи зі встановлених слідством фактів, підозри у колабораційній діяльності вже отримали племінники Андрія Іванова — Олександр Іванов та Ігор Іванов, які, використовуючи створені на території ТОТ АР Крим підприємства ТОВ «Краншип», ТОВ «Трансшип-Агент» і ТОВ «Керченська морська верф «Фрегат», здійснювали господарську діяльність у взаємодії з державою-агресором та вчиняли умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору (пособництво), її збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації з метою завдання шкоди Україні шляхом передачі матеріальних ресурсів чи інших активів представникам країни-агресора.
Факти, що стосуються групи компаній «Трансшип» Андрія Іванова, не є новими в інформаційному просторі. Починаючи з 2015 року журналісти різних видань неодноразово порушували питання причетності групи до держави-агресора та її господарської діяльності в портах України.
Однак найбільш резонансною частиною документа є факти, які свідчать про реального власника порту (ДП «МТП Усть-Дунайськ»), яким, імовірно, виявився Андрій Ігорович Іванов.
Слідство встановило походження коштів ТОВ «Еліксир Україна», сплачених за результатами торгів, у зв’язку з чим стверджує, що саме Іванов здійснив приватизацію єдиного майнового комплексу ДП «Морський торговельний порт «Усть-Дунайськ» через ТОВ «Еліксир Україна».
Фактично йдеться про те, що слідство розглядає офіційного покупця не як самостійного інвестора, а як структуру, через яку могла бути реалізована угода в інтересах іншої особи.
Саме ця обставина пояснює багато запитань, які виникли ще на етапі приватизації.
Хто фінансував купівлю порту
Не менш важливою є фінансова сторона угоди.
Згідно із судовими матеріалами, кошти для придбання порту акумулювалися на рахунках у банку «Восток».
Слідство вказує, що значна частина фінансування надійшла із Сербії — від компанії DOO Vimeksim SRB, яка, за версією правоохоронців, пов’язана з групою «Трансшип» Андрія Іванова.
В ухвалі суду зазначається, що директор цієї компанії є співробітником сербського офісу структур, підконтрольних Іванову, який від моменту повномасштабного вторгнення проживає в Сербії, звідки намагається диверсифікувати свої українські активи, приховуючи їх за підставними особами та компаніями.
Окремої уваги заслуговує банк «Восток», який учасники ринку неодноразово називали одним із фінансових учасників цієї угоди. Банк неофіційно пов’язували із забезпеченням фінансової стійкості проєкту з придбання порту.
За наявною інформацією, частину коштів у розмірі 3 млн євро на купівлю порту ТОВ «Еліксир Україна» отримало від банку «Восток» у вигляді кредиту, заставним майном за яким виступило судно Андрія Іванова.
У такому разі доречно сказати: «хто платить, той і замовляє музику», а саме — той, хто фінансує проєкт, має право встановлювати свої правила, ухвалювати рішення та визначати кінцевий результат.
Джерело фінансування ТОВ «Еліксир Україна» для придбання порту розкрило реального покупця, про що, до речі, неодноразово говорила журналістська спільнота, не розуміючи, як під час війни можна було передати контроль над українським портом особам, які працюють на ворога.
І якщо вся ця інформація нині отримає процесуальне підтвердження, йтиметься про значно ширше коло осіб, які брали участь в отриманні контролю над стратегічним об’єктом української портової інфраструктури.
Запитання до держави
Але, мабуть, найбільш незручне запитання сьогодні адресоване зовсім не бізнесу.
Воно адресоване державі.
На момент продажу порту Україна вже перебувала в стані повномасштабної війни.
Будь-які угоди зі стратегічною інфраструктурою мали проходити через максимально ретельну перевірку.
Чому цього не сталося?
Чому Фонд державного майна, який проводив приватизацію, не побачив можливих ризиків?
Чому обласне керівництво, яке публічно підтримувало передачу порту в приватні руки як приклад успішного залучення інвестицій, не ініціювало додаткової перевірки походження коштів та структури кінцевих бенефіціарів?
Чому запитання, які ставили журналісти та представники експертного середовища ще у 2023 році, не були почуті?
І нарешті — якщо нинішні висновки слідства підтвердяться, чи означатиме це, що стратегічний об’єкт в умовах війни опинився під впливом осіб, діяльність яких одночасно розслідується в контексті взаємодії з окупаційними структурами?
Це вже не питання економіки.
Це питання державної безпеки.
Історія, яка лише починається
Сьогодні важливо дотримуватися головного принципу: судова ухвала не є вироком, а кримінальне провадження не означає автоматичного визнання вини.
Остаточні висновки мають робити слідство і суд.
Однак ігнорувати документи, що з’явилися, вже неможливо.
Надто багато з того, що раніше вважалося лише припущеннями журналістів, сьогодні знаходить відображення в офіційних матеріалах правоохоронних органів.
Саме тому історія «Усть-Дунайська» потребує не кулуарних обговорень, а відкритої суспільної розмови.
Тому що під час війни порт — це не просто актив.
Це елемент національної стійкості.
І суспільство має право знати,
хто саме отримує над ним контроль, за чиї кошти це відбувається і чому
державні інституції не поставили ці запитання раніше.
Олександр Ніколаєнко
